Дитина… Здібна? Обдарована? Талановита?

Лекторій для батьків

ЩО ТАКЕ ОБДАРОВАНІСТЬ?

Вивчення теми доцільно розпочати з характеристики понять “обдарована дитини”, “талановита дитина”, “здібна дитина”.

Обдарованість – це високий рівень розвитку будь-яких здібностей людини. Обдарованість може бути художньою, академічною, інтелектуальною, творчою, психомоторною. Обдаровані діти прагнуть до знань, люблять розумову працю, їх не треба примушувати навчатися, вони шукають спілкування із дорослими, оскільки старші розуміють їх краще, ніж ровесники, обдаровані діти емоційні та творчі, розуміють гумор, жарти.

За рішенням Всесвітньої організації охорони здоров'я обдаровані діти входять до “групи ризику”. Вони потребують особливого виховання, спеціальних навчальних програм, спеціальних класів, шкіл, підготовлених вчителів. Як зазначають Ю.С. Василькова та Т.А. Василькова, у роботі з обдарованими дітьми виникають певні складнощі. Серед них бувають “зазнайки”, “фанатики”, “ліниві”, “психопати”, невротики”, “диваки”, скромні. Батькам слід знати, як їх треба виховувати.

ОБДАРОВАНИЙ ЧИ ТАЛАНОВИТИЙ?

Часто ці слова вживають як синоніми. Але таке використання цих понять малопродуктивне. Біль­ше того, воно створює двозначність, якої бажано уникнути. Тому багато дослідників “навантажують” термін “талановитий” спеці­альним значенням, а саме: той, хто має дуже високий ступінь здібностей до якої-небудь спеціальної діяльності (музичної, художньої, літературної, технічної, спортивної), причому ці здіб­ності вже значною мірою встигли реалізуватися в конкретних суспільно значущих продуктах. Крім того, в цей термін звичайно вкладаються ще дві ознаки: наявність виявленого творчого еле­мента і домінування природжених якостей. У такому розумінні шестирічний Моцарт, який здійснював разом з батьком концертне турне по європейських країнах, безперечно, талант (хоч поки що не геній); 18-річний Славко, який щойно закінчив фізичний фа­культет університету,– поки що тільки обдарований юнак.

При спільному вживанні терміни “обдарований” і “талановитий” виступають як рід і вид. Будь-яка талановита дитина (взагалі людина) є разом з тим обдарованою, але не кожну обдаровану дитину можна назвати талановитою. Деяким обдарованим дітям ще треба досягти рівня талановитості, і не всім, на жаль, це вдається.

Ученим довелося створювати спеціальні тести для діагностики творчої обдарованості. До них, зокрема, належать:

• “Словесні асоціації”. Тут перевіряється знання й застосування слів-омонімів, таких, наприклад, як “коса”, “блискавка”. Оцінка виставляється як за загальною кількістю правильно наз­ваних значень, так і за кількістю рідковживаних.
• “Використання предметів”. Треба назвати якомога більше різ­них способів використання таких предметів, як цегла, порожня консервна банка, газета і т. ін.
• “Завершення казок”. Треба придумати по три різних закінчення до кількох казок, фабула яких обривається після кульмінації.
• “Конструювання математичних задач” із запропонованих вихід­них даних. За кожним набором треба скласти якомога більше варіантів.

Основні типи обдарованості: загальна (розумова) і спеціальна – художня, соціальна, спортивна. Кожний із цих типів, а він відповідає понят­тю групових здібностей, має ряд видів. А кожний з видів, у свою чергу, може розглядатися як спеціальна здібність. Так, розумові здібності поділяються за предметною ознакою на фізико-математичні (або просто математичні), здібності до вивчення гумані­тарних предметів тощо. При певному розвитку кожний із цих ви­дів навчальних здібностей може сформуватися у відповідну науково-дослідницьку здібність. Технічна обдарованість має два основних види: інженерна (її, в свою чергу, можна поділити на ряд підви­дів – конструкторсько-винахідницьку, технологічну тощо) і обда­рованість до технічної майстерності. Художня обдарованість поді­ляється на літературну, музичну, хореографічну та ін. Соціальна обдарованість охоплює здібності до правової діяльності, педаго­гічні, а також здібності, які стосуються організаторської діяльності в різних сферах життя суспільства.

Звичайно, усі ці типи й види обдарованості не ізольовані один від одного. Тут можна виділити щонайменше два типи зв'язків. Так, людина може мати якусь одну спеціальну здібність, а може бути обдарованою цілою групою споріднених здібностей (напри­клад, художніх або спортивних). Разом з тим усі типи обдарова­ності обов'язково передбачають певний рівень розвитку розумових здібностей. І чим він вищий, тим, за інших рівних умов, пліднішою та одухотворенішою виявиться діяльність у тій чи іншій сфері. Щодо технічної та загальної обдарованості, деяких видів художньої (наприклад, літературної) обдарованості це очевидно. Трохи по-іншому обстоїть справа в тих видах діяльності, де вирі­шальну роль відіграють фізичні та психофізичні якості індивіда (спорт, хореографія, живопис, деякі види технічної майстер­ності). Але при близькому розгляді виявляється, що і в цих видах діяльності досягти особливо видатних результатів можливо лише при досить високому розвитку розумових здібностей.

ЧИ УСПАДКОВУЄТЬСЯ ТАЛАНТ?

Дитина з багатими інтелектуальними задатками може народитися в будь-якій сім'ї, якщо батьки мають повноцінне здоров'я, незалежно від їхнього куль­турного рівня. А ось те, якою мірою ці задатки буде реалізовано, якого рівня здібності буде сформовано на їх основі, залежить від культурно-педагогічних факторів. Талант не успадковується, хоча істотно залежить від спадкових факторів.

НЕПОМІЧЕНІ ОБДАРОВАННЯ

Прочитавши попередні сторінки, читач може запитати: “А як же бути з факта­ми так званого пізнього прояву обдарованості?”. Справді, у ба­гатьох видатних людей початок творчої кар'єри припадає на до­сить пізній вік. При цьому дехто з них у дитинстві та юності нічим не виділявся серед ровесників. Так, І. А. Крилов почав писати в 40 років, а С.Т. Аксаков – у 55. Ж.-Ж. Руссо до 37 років, не маючи змоги визначити свій професійний нахил, практично нічим не привертав до себе уваги оточення.

Такі факти – а їх перелік можна було б продовжити, – звичай­но, потребують пояснення. Тим більше потребують його випадки, коли в дитинстві майбутня знаменитість мала репутацію бездар­ного, тупого учня. Відома слабка шкільна успішність таких коло­сів науки, як Ч. Дарвін, Б. Паскаль, А. Ейнштейн, а також письменників О. Голдсміта, В. Скотта. Такі факти звичайно поясню­ють по-різному: лінощами майбутнього генія, відсутністю в нього належної дисципліни, почуття відповідальності, а також пізнім і несподіваним пробудженням здібностей у тих, хто в дитинстві був трохи тупуватим.

К. Кокс вирішила ґрунтовно вивчити такі аномалії. Вона вибра­ла 100 найкраще документованих біографій. З'ясувалося, що в усіх цих випадках факти різко розходилися з легендою – тупість була позірною. Справжня причина полягала в невідповідності шкільної програми, характеру шкільного навчання пізнавальним запитам і нахилам майбутнього генія.

“Ніколи не зустрічав такого тупого хлопчика”,– говорив про О. Голдсміта його вчитель. А цей семирічний хлопчик уже був ав­тором яскравих віршів, читав в оригіналах Горація й Овідія. У цьому ж віці Вальтер Скотт був начитаним, мав багатий словник, яким уже тоді з незвичайною точністю користувався в своїх перших творах. Багато хто з видатних природодослідників, наприклад Б. Паскаль, у дитинстві мав відразу до стародавніх мов, які в ті часи були обов'язковою частиною шкільної програми. Саме ця нелюбов і спричинила таку недобру репутацію.

“Видатні люди,– писав уже цитований нами автор,– майже всі були в дитинстві дуже поганими учнями. Це пояснюється тим, що школа прагне до того, щоб її вихованці набули певних “серед­ніх" знань у галузі найрізноманітніших предметів, а особлива здіб­ність і любов учня до окремих предметів, яка буває звичайно пов'язана з відразою до інших предметів, переслідується школою як у найвищій мірі небажаний напрям розуму. Але крайня одно­бічність якраз є однією з найхарактерніших (правда, не цілком безумовних) ознак майбутніх видатних людей, і прагнення школи усунути або знищити цю однобічність означає не що інше, як прагнення по можливості заглушити таланти майбутнього генія”[1].

У справедливості цих слів можна переконатися на прикладі юного А. Ейнштейна. Інтерес до математики з'явився в Ейнштей­на рано. У дванадцятирічному віці він придбав підручник з гео­метрії і, як роблять усі школярі, взявся його гортати. Перша ж сторінка захопила його, і він не міг відірватися від книжки. У мюнхенській гімназії, де минули його перші шкільні роки, він випередив своїх однокласників як з математики, так і з фізики. Але його не задовольняли схоластичні методи, які панували в цьому закладі. “Він відмовлявся від загальновизнаних методів і шукав нові способи розв'язання простих задач... Нестерпними ста­ли зубріння латинської й грецької мов, рутина й величезна кіль­кість непотрібних відомостей в інших предметах, казармений дух гімназії та неуцький апломб гімназичних властей... йому запро­понували залишити гімназію, оскільки його присутність руйнує в учнів повагу до школи...”[2]. Середню освіту Ейнштейн завершив у кантональній школі маленького швейцарського містечка Аарау. Цей навчальний заклад був одним з передових за методами нав­чання і за складом викладачів. Ейнштейн навчався там з великим захопленням і, закінчивши школу, без екзаменів вступив до цюріх­ського політехнікуму.

Американські психологи вивчили життєвий шлях 400 знаме­нитих людей. Виявилося, що 60% з них мали у школі серйозні проблеми щодо пристосування до її умов.

Отже, очевидно, було б неправильно подавати пізнє розкриття й утвердження таланту так, що до цього він ніяк себе не прояв­ляв. Імовірніше, що такі прояви були, але вони глушилися неспри­ятливими зовнішніми умовами.

ТВОРЧІСТЬ - ЩО ЦЕ?

Проблема творчого розвитку особистості в сучасному світі стоїть гостро. Кожна цивілізована країна або та, яка хоче бути цивілізованою, дбає про творчий потенціал суспільства загалом і кожної людини зокрема.

Як свідчить досвід, людина, яка здатна генерувати велику кількість ідей, використовувати знання і вміння в нових ситуаціях, комфортно почувається в нестабільних соціальних умовах - швидше знаходить своє місце в суспільстві.

Незважаючи на те, що проблема розвитку творчого начала в учнів досліджується вже давно, багато питань залишається невирішеними.

На сучасному етапі проблема творчого розвитку набирає дедалі більшої уваги. Прагнення людини до творчих досягнень викликане різними її потребами:

• фізіологічними (у їжі, відпочинку тощо);
• в особистій безпеці (захист від насильства та загроз);
• у спілкуванні;
• прихильності та любові;
• у повазі довколишніх; адекватному самооцінюванні, у самостійності, успіхові;
• у реалізації своїх здібностей, у самовизначенні.

Розвитком творчої особистості важко керувати. Є багато чинників, що впливають на інтелектуальний розвиток, серед них умови, у яких формується дитина, середовище, що її оточує.

ЩО ХАРАКТЕРИЗУЄ ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ТВОРЧУ?

З’ясуємо суть поняття творчість. Під творчістю найчастіше розуміють створення нових матеріальних або духовних цінностей. Творча діяльність є антиподом наслідування, копіювання, діяльності за шаблоном, правилом. Творчість має такі основні ознаки:

1. У процесі творчої діяльності відбувається перетворення явищ, речей, процесів діяльності або їх зразків, чуттєвих чи розумових.
2. Продукти творчості, нові ідеї містять у собі новизну, оригінальність.

Л.С.Виготський, визначаючи поняття творча діяльність, підкреслював, що творчий тип діяльності спрямований на створення “нового”, утім, це “нове” може бути не лише витвором нової речі зовнішнього світу, а й побудовою розуму чи почуття, що живуть і виявляються лише у самій людині, і є новим відносно її системи знань, способів дій, оцінкових орієнтацій тощо. Творчим може бути не лише результат діяльності, а й прийоми та операції, за допомогою яких вона здійснюється.

За обсягом новизни результату розрізняють чотири рівні творчості.

• Перший, найвищий рівень характеризує процес творчості, який веде до нового результату, нового для всього людства. Це твори геніальних письменників, художників, композиторів, винаходи і відкриття, які перетворюють життя людини і людства в різних напрямках. Зрозуміло, що творчість такого рівня властива невеликому колу творців-геніїв.
• Другий рівень творчості стосується продукту, який є новим для досить великого кола людей, наприклад, для певної країни. Деякі винаходи з”являються одночасно або з певним інтервалом у різних країнах, однак, відповідний рівень творчості є досить великий.
• Третій рівень окреслює новизну творчого продукту для значно меншого, обмеженого кола людей. Прикладом такого рівня є раціоналізаторські пропозиції, що реалізуються в межах певного підприємства.
• Четвертий рівень торкається творчості, новизна продукту якої є суб”єктивною, відносною, значущою тільки для самої людини. Однак такий обмежений обсяг цього рівня не заважає йому бути чи не найважливішим, початковим етапом в оволодінні вищими рівнями творчості, формуванні вмінь.

Творчість як процес має певні етапи. До основних етапів творчої діяльності відносять такі етапи:

• вивчення проблемної ситуації та усвідомлення проблеми;
• формулювання гіпотез;
• доведення гіпотези.

Кожний із названих етапів є психологічно завершеною розумовою задачею і складається із суми дій та операцій, що ведуть до її розв”язання.